Перш за все, Юлія Тимошенко глибоко пропрацювала свій минулий досвід. На відміну від “Ідеальної Країни”, яка була запущена 7 грудня 2005 року, в розпал передвиборчої кампанії, “Новий Курс України” розгортається задовго до виборів. І не дивлячись на те, що його уже намагаються подати як “старт президентської кампанії”, організований нею форум не був ані партійним з’їздом, ані презентацією передвиборчої програми. Це швидше було запрошення на публічну лекцію, із підкреслено технотронним образом Тимошенко – в чорному гольфі та у стильних окулярах – що підкреслювали: вона не тільки політичний лідер, а візіонер, популяризатор і провідник прогресу, чимсь схожий на Стіва Джобса або Реймонда Курцвейля.

Цьому передувала аж ніяк не похаплива підготовка. Новими політичними ідеями Юлія Тимошенко почала цікавитись іще в часи своєї другої прем’єрської каденції. Парадоксально, але шанс зосередитись на працях сучасних політичних філософів їй дало ув’язнення. В 2013 р. вона дала розгорнуте інтерв’ю “Українській правді” [1], в якому вперше прозвучали імена численних сучасних мислителів – таких, як Кен Уїлбер та Дон Тапскотт – і була окреслена мета створення нової ефективної форми суспільства, кардинальної зміни ролі політика та взаємодії між владою та людьми. Саме в цьому інтерв’ю вперше прозвучала формула “особисті цінності – колективна мудрість – технічні досягнення”, яка і лягла в основу Нового Курсу України. Так що численні аналітики, які оголосили промову Тимошенко лише переліком ключових слів, як мінімум поквапились із висновками.

Треба сказати, що роль політика Юлія Тимошенко серйозно переосмислила. Це видно по самій організації форуму. На нього були запрошені не лише партійці, а й широке експертне коло. Присутні могли навіть побачити цілий “десант” громадянських організацій, і представників інших політичних партій. Були запрошені навіть опоненти, і не з числа “бобиків”, а серйозні аналітики. Був, наприклад, Олександр Кочетков, який напередодні Форуму сам написав детальну візію “цифрового майбутнього” для України. Всі вони були не просто слухачами, а повноцінними учасниками форума. Цим вона продемонструвала свою готовність до серйозного диспута, в тому числі світоглядного та ідеологічного.

Але справжнім сюрпризом для всіх була величезна кількість молоді серед відвідувачів, що абсолютно ламало стереотип “типового виборця Тимошенко”, який звикли малювати аналітики.

Насправді, виборець Тимошенко є у всіх прошарках населення – від найбідніших до технічної інтелігенції та креативного класу. Просто останні донедавна залишались в тіні, через нав’язування вітчизняною “журналістикою” примітивного політичного дискурсу. Так простіше вести кампанію. “Я патріот – ти агент Кремля”, “я капіталіст – ти комуніст”, “я за непопулярні реформи – а ти популіст”. В межах цього дискурсу молоді просто немає місця, або дбайливо підсунутий політтехнологами штамп “проти всіх”, або приховування поглядів. До цього додається нав’язування стереотипу, що відкрита підтримка Тимошенко є чимсь зазорним, мало не ганебним. Звідси оті додаткові відсотки, які партія “Батьківщина” отримує на реальних виборах, при в півтора-два рази менших соціологічних замірах. Форум нарешті дав можливість молодому та інтелектуальному виборцю Тимошенко вийти на світ, і гордо заявити про свою політичну позицію. Адже ідеї, які прозвучали на цьому заході, зробили б честь навіть багатьом західним політикам. А у вітчизняних нічого такого немає навіть близько, після планки, заданої Форумом, вони якихось викопних плазунів нагадують.

Заодно Юлія Тимошенко наочно продемонструвала – вона не буде миритись із нав’язануваною їй роллю “нішового” політика, а буде активно освоювати нові й нові політичні сфери.

Сам форум було поділено на дві частини. Перша представляла собою виступ Юлії Тимошенко, довгий і комплексний, в якому вона неочікувано для всіх відмовилась від простого переліку передвиборчих ідей, а замість цього заговорила про глобальні речі, які виходять далеко за виборчі і навіть за чисто партійні рамки. Цей виступ можна і треба розбирати буквально по абзацам, не лише тому, що в нього Юлія Тимошенко постаралась втиснути максимум ідей, якими хотіла поділитись із присутніми. Він містив кілька рівнів сприйняття – футурологічний, політичний та практичний – і правив, швидше, за максимальне розширення поняття можливого в українському суспільстві.

Наприклад, розкриваючи тему Нового Суспільного Договору і перезаснування держави Україна, Юлія Тимошенко заговорила про інституціоналізацію громадянського суспільства та про застосування принципів “open source” (відкритого коду). Дехто із аналітиків уже поспішив оголосити це реверансами в бік відповідно численних громадських організацій та вітчизняних айтишників, своєрідним заграванням із новим виборчим сегментом, яке не несе особливих сенсів.

Між тим, подібний сплав ідей – абсолютно новий для вітчизняного політикума, який звик просто копіювати устрій інших країн – якраз демонструє системність та глибину погляду на проблему. Перш за все, це спроба осмислити причини поразки уже двох Майданів, і спроба накреслити шлях виходу із циклу відтворення кучминського державного устрою протягом всіх років незалежності. В обох випадках люди продемонстрували чудеса самоорганізації і взаємодопомоги, у них була спільна мета і ідея, які рухали їх вперед. Пам’ятаєте, були навіть вуличні університети, де виступали політологи, бізнесмени, науковці зі своїми пропозиціями до зміни держави? Хакатони (сиречь, об’єднання айтішників навколо рішення проблем)? Навіть серйозні політичні диспути біля “зігрівальних” бочок. Все це кануло в Лету, і було прочно забуте.

На думку Тимошенко, тут і ховається одна із основних причин поразки. Адже саме по собі громадянське суспільство має вплив в кращому випадку дорадчий. Більше того, пострадянська політична структура збудована таким чином, що або давить, або інкорпорує в себе все, що подає хоч якісь ознаки життя в політикумі. Наприклад, волонтери та блоггери. Колись володарі дум та лідери суспільної думки, зараз вони цілком інтегровані в кучминську систему, і перетворились на її рупори, поступово втрачаючи суб’єктність і стаючи безликими “порохоботами”. Це уже не кажучи про те, що наша політична система насправді застигла на рівні “радянського плюралізму”, яка позірно мавпує західні демократії, але насправді є фасадом фінансово-політичних груп, які керують країною в тіньовому ручному режимі.

Безумовно, ідеї “зміни системи” давно стали в експертному середовищі загальним місцем. Однак дивним чином, ніхто навіть не допускав думки про те, що політична структура може мати кардинально іншу форму, а не виключно звичну нам тріаду “виконавча-законодавча-судова”, плюс преса як четверта влада. Вона добре працює в країнах із усталеною демократією, але її явно недостатньо для країни, яка майже чверть століття тупцяла на місці. Ба більше, навіть розвиненим країнам її недостатньо – в тих же США аналітичні та футурологічні центри, такі як Heritage чи RAND Corporation, уже фактично представляють окрему гілку влади, яка відповідає за формування перспективи і довгочасних планів розвитку країни. Адже політики в силу своєї тимчасовості в офісі, можуть планувати щось тільки в межах поточної каденції. А стратегія розвитку країни повинна зазирати в майбутнє на десятиліття… чи навіть на століття.

Тимошенко цю проблему пропонує вирішувати системно. По-перше, сама організація Форума є спробою створити поки що неофіційний, але майданчик, який дозволить складати плани, довші ніж одна політична каденція. На його базі можна накреслити різноманітні шляхи виходу із того закостенілого стану, в якому застрягла країна. Рівень і масштаб таких планів вона задала самостійно, запропонувавши замість класичної структури представницької демократії створити своєрідну систему гексамона – із шістьма окремими гілками влади.

Наприклад, Національна Асамблея Самоврядності представляє собою своєрідну стратегічну гілку влади, яка відповідатиме за формування довгочасної стратегії розвитку країни (тобто, своєрідним think-tank) і розробку системоутворюючих законодавчих актів. Західним демократіям такий орган непотрібен, тому що там системна частина законодавства напрацьовувалась століттями. Але він точно може стати у пригоді країні, де одна із головних проблем – хаотичне законодавство, де кожен закон чи постанова – це чиясь “годівниця”. У політика, навіть найкращого, попросту не вистачить сил і компетенції розібрати весь цей хаос. Зрештою, сама Тимошенко дуже добре із цим обізнана – під час своєї першої каденції в далекому 2005 р. більшу частину часу вона займалась розгрібанням законодавчих завалів і скасовуванням численних лобістських постанов та актів. Тоді їх набралось близько 3 тисяч. Зараз їх вочевидь на порядок більше. А коли цим буде займатись політично активна спільнота – через механізм всеукраїнських асоціацій – вийде значно швидше і краще. До того ж вона зможе запропонувати якісь оригінальні і більш ефективні рішення.

Роль політика в моделі, коли громадянське суспільство не підпорядковується політичній структурі, а навпаки, є окремою незалежною гілкою, кардинально переосмислюється. Перш за все, він уже не зможе бути напівзнайкою чи недоучкою. Стратегічна гілка влади генеруватиме ідеї, а політики повинні пропускати їх через себе, осмислювати, виступати одночасно ідеологом та модератором – який задає тему, направляє дискусію, вказує на вузькі місця, сам пропонує якісь рішення. В такому процесі ідеї політика будуть шліфуватись і доводитись до досконалості. Народ також матиме змогу побачити, що реформи не є “кам’яними скрижалями”, а це є живий процес із внятною метою і відкритим обговоренням. До якого, до речі, зможе долучитись кожен.

І це тільки одне можливе політичне застосуванням принципа open source. Цей же принцип може бути застосований до розробки різноманітних державних послуг – насамперед електронних. В цьому випадку політик (причому як всеукраїнського рівня, так і місцевого) буде виконувати уже роль постановника задачі, який формуватиме вимоги до послуг – а ІТ-спільнота, знову ж таки, за опенсорсним принципом, створюватиме необхідний інструментарій. Відкритість кода дозволить швидко і ефективно виправляти помилки, і більше не буде таких недолугих поробок, як “сервер е-декларування”.

Робочу модель, як це буде виглядати, сама Тимошенко і показала. Вона виступала в ролі модератора і постановника задач, а запрошені експерти конкретизували їх і пропонували можливі пояснення і рішення. Що, між іншим, теж не типово для наших політиків. Їм звично тільки виступати із наперед підготовленими тезами, і навіть в реальні політичні дебати вступати вони не ризикують. Тимошенко показала, що не тільки відкрита для критики, нових ідей та гострих дискусій, але й не прийшла на Форум із наперед заготовленими відповідями. Все, про що вона говорила, є не набором передвиборчих обіцянок, а швидше пропозицією до дослідження, ідеями, які ляжуть в основу широкого диспута. Це уже рівень не президента-царя, а президента-візіонера, президента-провідника.

Але найголовніше, що прозвучало на цьому Форумі – Україна не повинна наперед визначати собі місце аутсайдерів, чия виключна участь полягає тільки в сумлінному копіюванні написаними кимось рецептів. Зміг же Сингапур колись показати світу, що маленьке місто-держава може стати світовим фінансовим центром. Змогла же маленька Естонія створили унікальну систему електронних державних послуг. Так чому б Україні не запропонувати світу унікальну політичну структуру, націлену в майбутнє, і яка не консервує статус-кво, а навпаки – інтегрує в себе всі найкращі ідеї, і заохочує включитись до процесу побудови власної держави кожного, хто має в собі сили і наснагу.

Протиставити цій амбіційній Меті нинішні можновладці не можуть практично нічого. Вони, як і наші фінансово-політичні клани, здатні виживати тільки в умовах пострадянської деспотії. А вона свій ресурс уже повністю вичерпала.

Так що по суті єдиним політиком, який показав хист і бажання вести нас в Майбутнє (з великої літери), поки що є лише Юлія Тимошенко. Хочете конкурувати з нею? Окей, запропонуйте щось хоча б приблизне по масштабу. Цікаво, чи по силам вам такий рівень і такий масштаб?